Синодальный отдел по делам молодежи УПЦ

3 червня в будинку «Милосердний самарянин» велике свято – 90-ліття Поліни Павлівни. В цей день радість ювілею розділяють найближчі друзі: «Асоціація православних сімей» та представники з «Центру соціальної реабілітації»

У притулку Поліна Павлівна уже 7 років. У кімнаті з нею мешкають ще 3 сусідки. Нашій появі радіють так, немов ювілей сьогодні у всіх чотирьох. Приємно до щему в серці та сліз на очах. Співаємо відомої вітальної пісні в українському переладі. Кожен дарує нехитрі «скарби»: святковий торт, хустку квітчасту, дитячі листівки, іграшки, власноруч зроблену вазу і букет квітів. Роздаємо усім тортик. Ювілярка щиро радіє вітанню, дарункам, а особливо, м’яким овечці та медведику рожевого кольору. Їх принесли діти. Сама собою приходить думка, що старенькі – ті ж діти, так само потребують підвищеної уваги, піклування, простого душевного тепла... Коли всі розходяться по інших кімнатах (нашої уваги чекають всі мешканці притулку), присідаю біля Поліни Павлівни, гублячись, й намагаюсь записати хоч щось для пам’яті…

Отже, Поліна Павлівна… Бабусі 90, але пам’ять має чудову, спогадами й розмислами ділиться охоче, а я уважно слухаю… Старенька пройшла війну. Народилась сама на Кубані, а в 1944, провівши обох братів на фронт, і сама пішла писарем в роту. Каже, раділа з того, що замінила собою бійця. Й чоловічі руки не були зайняті писаниною… Поліна Павлівна гордо розповідає, як дійшла до Рейхстагу, залишила надпис на стіні «От Кубани до Берлина» й підписалась своїм тоді ще дівочим прізвищем Сіденко. В серпні 1945 року девізію, де служила тоді молоденька Поліна, розформували. З Германії дівчина їде. Але повертається згодом. Працює в Берліні. Там, в Германії, Поля зустрічає свого чоловіка, майора Кравцова, який працював у газеті «Слово Германії». Про те, як жили, не згадує, лиш про те, що втратила й чоловіка, а згодом із життя пішов їх 28-річний син…

Тут же з посмішкою й теплом в очах, немов кажучи, що не сама вона тут, розповідає, що до неї приходять школярі з ЗОШ № 14. Що спочатку старші ходили дітки, а нині маленькі геть…

Знов спогади часів війни. Старенька розповідає про земляка Івана Проніна, якого зустріла на фронті. Був він кулеметником у окремій зенітній бригаді. Дружили… Поліна – із Краснодарського Краю, а Ваня – зі Ставропольського… Хлопця убили згодом. Поліна згадує й зойкає, бо хлопчики ж були двадцятирічні, а війна така жорстока… Згадала й моторошну переправу у 1945 році, коли коні, злякавшись німецьких бомбардувальників-винищувачів «Messerschmitt Bf.109», стрибали із вузенького місточка у воду… Страшно.

Проводжати бабуся нас не може – паралізовані обидві ноги. Я, перед тим як піти, обіцяю ще приходити, принести цю статтю. Тримаю її за руку й зізнаюсь, що й у мене є бабуся Поліна… Говорю ще щось… Виходжу… Є про що подумати…

Спека. Прямуємо до виходу, кожен зі своїми враженнями. Отець Іоанн тисне руку дідусям, які ще можуть виходити у двір й сидять на лаві та називає їх по-доброму , з гумором «хлопці». "Хлопці" усміхнені. Прощаємось. Червень прийшов… Сонячно й тепло. На душі тепло теж…

Люди, не будьмо байдужими!

Волонтер Воронова Юлія