Синодальный отдел по делам молодежи УПЦ

На ІХ конференції Синодального молодіжного відділу УПЦ, яка відбулася в Коблево 11-17 травня 2015 року, учасники говорили про нагальні проблеми молоді. Голова молодіжного відділу Кіровоградської єпархії протоієрей Діонісій Буренко виступив із доповіддю «Унікальні методики пастирської роботи серед нецерковної молоді та студентства». Яскрава і навіть віртуозна, розповідь священика викликала велике зацікавлення та живу дискусію

Ми частково продовжили цю тему в розмові з отцем Діонісієм, але головною темою стала прикра сучасна тенденція: випадки самогубства серед молоді почастішали.

— Отче, Ви, як священик, який дуже багато часу присвячує роботі з молоддю, з нецерковною молоддю, що б могли порадити — як реагувати на проблеми і допомагати, аби діти не закінчували життя самогубством?

— На жаль, на 2014 рік наша Кіровоградська область ― перша за кількістю суїцидів серед молоді.

Взагалі, думаю, проблема молоді — в самотності. Навіть у багатомільйонному місті можна бути самотнім, коли тебе ніхто не розуміє.

Подивіться на життя наших дітей: у навчальному закладі від тебе постійно щось вимагають, коли приходиш додому — теж вимагають. Буває таке, що немає ніякої розрядки, або батьки її не дозволяють: вимкни музику, бо ти занадто голосно слухаєш, не виходь гуляти, бо пізно приходиш…

Треба зрозуміти, чим живе молодь. Якщо вони грають в ігри, треба поцікавитися, а в чому полягає ця гра. Звісно, у батьків немає часу, але ми повинні це зробити заради того, щоб зберегти життя наших дітей.

І ми в єпархії неодноразово проводили проекти — заради того, щоб надихнути молодь цінувати життя. Нещодавно відбувся захід, який мав дуже позитивний відгук серед самої молоді. Ми зробили онлайн-конференцію за участю зірок спорту та естради. Адже одна справа, коли я, незнайома їм людина, скажу, що потрібно берегти себе від суїциду, цінувати життя, і зовсім інше, якщо скаже психолог, якась зірка — відома людина, на яку всі рівняються.

Ми зробили так: про цінність життя розказували священики, потім психологи, а потім включалися трансляції з нашими зірками.

За вечір 60 осіб, які були в залі, онлайн спілкувалися з Києвом, з зірками, які співали пісню і розповідали, за що потрібно цінувати життя.

Спершу мені здалося, що після цього заходу молодь розходилася — ну як завжди, якось байдуже. Думаю: «От, шкода..» Проте наступного дня мій телефон був «гарячий». Телефонували з навчальних закладів, звідки були ці діти, телефонували батьки. Директор питав: «Що ви їм там розказували, що вони прийшли, розцілували мене і сказали, що треба цінувати життя?»

Після цього ми неодноразово проводили подібні заходи, це дійсно потрібно.

— Як Ви гадаєте, чому молодь закінчує життя самогубством?

— Моя думка, що це самотність, незрозумілість. Треба розуміти молоду людину, цінувати кожен її прояв.

Дитина виростає, а для батьків вона залишається дитиною. Але вона хоче себе відчувати як доросла. На неї падають «дорослі» проблеми, та вона ще настільки молода, що не може правильно на них відреагувати.

Якщо ми згадуємо свої підліткові проблеми, то зараз сміємося, думаємо: «Який я був дурний». А на той момент ці переживання були для нас життєво важливими. Саме в тому і проблема, що батьки невчасно, а інколи й неадекватно реагують на проблеми дітей.

— Чи були у Вашій священицькій практиці випадки, коли Вам довелося врятувати чи відмовити людину від самогубства?

— У моєму житті був такий випадок, але в цьому зовсім не моя заслуга, а нашого Господа.

Якось я ішов у підряснику. А треба сказати, що мене завжди всі відмовляли: «Ой, батюшка, чому Ви ходите так, зніміть, краще виглядайте по-мирському». А я думав: «Та, ні, я священик, я повинен так ходити».

І от одного разу я проходив по місту, як підходить до мене дівчина: «Знаєте, батюшка, я щойно йшла вкоротити собі віку. А коли побачила Вас, згадала про Бога. Дякую вам!» Розвернулася і пішла.

Я був настільки ошелешений її словами, що навіть нічого не відповів. Уже потім у мені заговорив пастир — я хотів би запитати, які в неї були проблеми, але більше її не бачив.

І досі молюсь за ту дівчину, прошу: «Господи, помилуй цю людину», ― хоч імені її не знаю.

А підрясник я відтоді ніколи не знімаю. Такий, що і спав би в ньому, аби тільки це дозволило комусь допомогти. До цього часу завжди стараюся ходити у підряснику.

Та бувають випадки, коли ми зовсім безсилі. Якось підходить мама, плаче, що її син повісився і розповідає історію цієї дитини. Все було добре, сім’я як сім’я. Він зустрічався з дівчиною. Перед самогубством зателефонував їй і сказав: «Не кидай мене, тому що я тебе люблю». — «Я тебе не кидаю, у нас же все нормально, все добре». — «Згадуй мене завжди…»

І все. Прийшов додому, поїв і пішов повісився.

Я не можу сказати, в чому тут проблема. Ніхто не може. Лише Господь знає, що там сталося, чому це дитя вирішило вкоротити собі віку.

Думаю, без нечистих сил тут не обійшлося. Дитина настільки повірила у щось, що змогла заради цього віддати найдорожче, своє життя.

Дівчина, якій телефонував той хлопець перед смертю, теж до мене приходила разом із його батьками і плакала. Я просив батьків, щоб вони її не звинувачували, а вони відповідають: «Ми не звинувачуємо, ми любимо її як доньку. Все було прекрасно, вони мали одружуватися. Чому так сталося?..»

Напевно, ми маємо і попереджувати такі ситуації, а не тільки діяти, коли вже бачимо наслідки суїцидальних впливів.

Однак не завжди можемо щось передбачити, тому треба насамперед молитися, аби Господь зберіг наших дітей.

Ну і проводити якісь попереджувальні заклики, звернення. Більше обіймати своїх дітей, більше прощати їх. Якщо щось і зробили вони погане, краще промовчати. Бо буває так, що дитина мало не вмерла, а ми ще й починаємо її бити, сварити.

Навпаки, найбільша справа ― це є любов. Господь нас вчить любові, і ми повинні з любов’ю до своїх дітей ставитися. Навіть карати з любов’ю. І найбільше, звичайно, що молитися.

— Отче, а як залучати молодь до церковного життя? Адже якщо людина віруюча, то отримує благодатну допомогу від Бога, і їй легше переносити життєві випробування. Водночас чимало молоді і навіть людей середнього віку не хочуть ходити до церкви, бо їм там усе незрозуміло: і співають довго, і одяг незвичний, і стояти треба, і ноги стомлюються…

— Це дійсно дуже велика і актуальна проблема, але ця проблема не в православ’ї, а в головах людей. Наші сучасники, на жаль, малознайомі з православною культурною традицією.

Знаєте, коли людина починає дивитися мультфільм або будь-який художній фільм, вона не може переглянути початок або трішки середини і оцінити, він поганий, неповчальний або він їй не підходить. Треба подивитися весь фільм до кінця.

Так само і богослужіння: людина повинна знати, чому богослужіння є саме таким і як у ньому все відбувається.

Наприклад, ми сідаємо вперше за комп’ютер. Там ― невідомі слова, пристрої ― мишка, клавіатура… Ми не знаємо, що з ними робити. Особисто я, коли вчився працювати на комп’ютері, разів 6 на день вмикав його – вимикав через те, що він просто у мене «глючив».

Так само відбувається і з православним богослужінням. Воно є настільки насиченим, що треба його розуміти, і головне ― хотіти збагнути. Тільки тому, що ми просто дивимося, як люди хрестяться чи батюшка читає якісь молитви, для нас це буде незрозумілим. Треба намагатися вникнути, як і в будь-яку іншу справу.

І для того, щоб молодь прагнула якомога більше розуміти православ’я, ми в нашій єпархії робимо різні проекти.

Зокрема, в Кіровограді є день православ’я, коли ми виносимо із вівтаря всі церковні речі, які там є, розставляємо євхаристичний посуд, дарохранительницю, дароносицю, розповідаємо, як готується Причастя, як воно потрапляє у Чашу, а після цього ― в дароносицю і дарохранительницю, де вони зберігаються цілий рік.

І молоді це дуже цікаво. Тож коли вони, наприклад, просять причастити їхніх бабусю чи дідуся, то вже говорять: «Буде причастя, яке заготовлюється раз на рік ― у Чистий четвер». Молодь вже знає певні речі, і навіть перед своїми близькими вони хочуть показати, що не такі вже й невігласи.

Буває так, коли до нас приходить екскурсія, ми ставимо молодь на солеї, відчиняємо Царські врата, я стою з боку вівтаря, повністю показую престол, Євангеліє, те, що зображується на Престолі і на жертовнику. Їм усе видно.

Тепер вони розуміють, навіщо престол чотирикутний, чому на ньому лежить антимінс. Навіть інколи буває, що ми виносимо Євангеліє і кожен, хто хоче, може його прочитати, або навіть взяти до рук, спробувати, яке воно на вагу.

Ми йдемо на все заради того, щоб молодь зацікавити. Приємно, коли це вдається, хоч, звичайно, і не в такій кількості, як хотілося.

Був у нас такий випадок. Якось ми провели місіонерську молодіжну Літургію. І незабаром в один із сусідніх храмів прийшла дівчина, однак у дуже нецерковному вигляді. Батюшка це помітив і хотів зробити їй зауваження. Тільки-но він до неї підійшов, а вона каже: «О, я Вас впізнала, Ви ж проводили для нас ту службу. Мені так сподобалося. Я тоді була перший раз у храмі, а сьогодні вдруге. Я хочу завжди приходити на службу, щоб слухати молитви. Мені так сподобалося, тим більше, я тепер знаю, як вона читається і чому».

Після цього, звичайно, батюшка не сварився на неї. Гадаю, він сам був приємно вражений.

Думаю, що Господь кожного з нас примовляє індивідуально. Так само і ми повинні мати до кожного індивідуальний підхід.

Джерело