Синодальный отдел по делам молодежи УПЦ

Сьогодні, напевно, немає такого жителя України, котрий не говорив би про війну і про ті страждання, які приносить нам війна. Відгукуючись на прохання читачів газети «Джерело віри», редакція публікує витяги з Основ соціальної концепції Української Православної Церкви, котрі показують, яким має бути ставлення православної людини до війни

Війна є фізичним проявом прихованої духовної недуги людства — братовбивчої ненависті (Бут. 4, 3-12). Війни супроводжували всю історію людства після гріхопадіння і, за словом Євангелія, супроводжуватимуть і надалі: «Коли ж почуєте про війни і про воєнні чутки, не жахайтесь: бо належить цьому бути» (Мк. 13, 7). Про це свідчить і Апокаліпсис, розповідаючи про останню битву сил добра і зла при горі Армагеддон (Одкр. 16, 16). Земні війни є відображенням брані небесної, будучи породжені гординею та опором волі Божій. Ушкоджена гріхом людина виявилася втягнутою в стихію цієї брані. Війна є злом. Причина його, як і зла в людині взагалі, — гріховне зловживання богоданою свободою, «бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хула» (Мф. 15, 19).

Убивство, без якого не буває війн, розглядалося як тяжкий злочин перед Богом ще на світанку священної історії. «Не вбивай», — говорить закон Мойсеїв (Вих. 20, 13). У Старому Завіті, як і в усіх древніх релігіях, кров має священний характер, оскільки кров — це життя (Лев. 17, 11-14). «Кров оскверняє землю», — говорить Святе Письмо. Але той самий біблійний текст застерігає тих, хто вдається до насильства: «Земля не інакше очищається від пролитої крові, як кров'ю того, хто пролив її» (Числ. 35, 33).

Несучи людям благу звістку примирення, але перебуваючи в «світі цьому», який у злі лежить і сповнений насильства, християни мимовільно стикаються з життєвою потребою брати участь у різних бранях. Визнаючи війну злом, Церква, проте, не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення порушеної справедливості. Тоді війна вважається хоча й небажаним, але вимушеним засобом. Православ'я за всіх часів ставилося з великою пошаною до воїнів, які ціною власного життя оберігали життя й безпеку ближніх. Багатьох воїнів Православна Церква приєднала до сонму святих, зважаючи на їхні християнські чесноти й слова Христа: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13).

Коли святий рівноапостольний Кирил був посланий Патріархом Константинопольським на євангельську проповідь і прибув до країни сарацинів, з ним почали сперечатися про віру послідовники Магомета. Серед інших запитань вони поставили йому таке: «Христос є Бог ваш. Він заповідав вам молитися за ворогів, добро творити тим, хто ненавидить вас і гонить вас, тим, хто б'є вас по щоці, підставляти другу, — а ви що робите? Якщо хтось скривдить вас, удосконалюєте зброю, виходите на битву, вбиваєте. Чому ви не слухаєтесь свого Христа?» Вислухавши це, святий Кирил запитав у суперників своїх: «Якщо в якомусь законі будуть написані дві заповіді, яка людина буде досконалим виконавцем закону — та, що виконує одну заповідь, чи та, що виконує обидві заповіді?» Коли агаряни сказали, що краще дотримується закону той, хто виконує обидві заповіді, святий проповідник продовжив: «Христос Бог наш, Котрий повелів нам молитися за кривдників наших і творити їм добро, сказав також, що більшої любові ніхто з нас у житті цьому явити не може, як той, хто покладе душу свою за друзів своїх. Ось чому ми великодушно терпимо кривду, якої завдають нам як людям приватним, але в товаристві один одного захищаємо і покладаємо душі свої на війні за ближніх своїх, щоб ви, полонивши наших співвітчизників, разом з тілами не полонили душ їхніх, примусивши до зречення віри й богопротивних діянь. Наші христолюбні воїни із зброєю в руках захищають Святу Церкву, захищають царя, у священній особі якого шанують образ влади Царя Небесного, захищають вітчизну, із зруйнуванням якої неминуче впаде вітчизняна влада і захитається віра євангельська. Ось дорогоцінні запоруки, за які до останньої краплі крові повинні битися воїни, і якщо вони на полі брані покладуть душі свої, Церква приєднує їх до сонму святих мучеників і називає молитвениками перед Богом».

«Усі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52), — у цих словах Спасителя знаходить обгрунтування ідея справедливої війни. З християнського погляду, поняття моральної правди в міжнародних відносинах має грунтуватися на таких основних засадах: любові до своїх ближніх, свого народу й Вітчизни; розумінні потреб інших народів; переконанні в тому, що на благо свого народу не можна служити аморальними засобами. Ці три засади визначили моральні межі війни, які були вироблені християнським світом у Середні віки, коли, пристосовуючись до реальної ситуації, люди намагалися приборкати стихію воєнного насильства. Вже тоді існувало переконання, що війна має вестися за певними правилами, що і той, хто б'ється, не повинен втрачати свого морального обличчя, забуваючи, що його супротивник — така ж людина, як і він сам.

Вироблення високих правових норм у міжнародних відносинах було б неможливим без того морального впливу, який справило християнство на уми й серця людей. Вимоги справедливості у війні на практиці далеко не часто задовольнялися, але сама постановка питання про справедливість часом утримувала людей, що воюють, від надмірної жорстокості.

У західній християнській традиції, що сягає часів блаженного Августина, при визначенні справедливості війни звичайно наводять ряд чинників, які зумовлюють припустимість початку війни на своїй або чужій території. До них можна віднести такі:

- війну слід оголошувати заради відновлення справедливості;

- війну має право оголосити тільки законна влада;

- право на застосування сили повинно належати не окремим особам чи групам осіб, а представникам законної громадянської влади;

- війна може бути оголошена тільки тоді, коли будуть вичерпані всі мирні засоби для ведення переговорів із супротивною стороною і відновлення початкової ситуації;

- війну можна оголошувати тільки в тому разі, якщо є цілком певна надія досягнути поставлених цілей;

- плановані воєнні втрати і зруйнування мають відповідати ситуації і цілям війни (принцип пропорційності засобів);

- під час війни необхідно забезпечити захист цивільного населення від прямих воєнних акцій;

- війну можна виправдати тільки прагненням відновити мир і порядок.

За нинішньої системи міжнародних відносин часом буває важко відрізнити агресивну війну від оборонної. Грань між першою і другою особливо тонка у випадках, коли одна чи декілька держав або світова спільнота розпочинають воєнні дії, мотивуючи їх необхідністю захисту народу, який є жертвою агресії.

Однією з явних ознак, за якою можна робити висновок про праведність чи несправедливість тих, що воюють, є методи ведення війни, а також ставлення до полонених і мирного населення противника, особливо до дітей, жінок, старих. Навіть захищаючись від нападу, можна водночас творити всіляке зло і через це за своїм духовним і моральним станом виявитися не кращим від загарбника. Війна має вестися з гнівом праведним, але не із злобою, жадібністю, хтивістю (1 Ін. 2, 16) та іншими витворами пекла. Найправильнішу оцінку війни як подвигу або, навпаки, розбою можна зробити, лише виходячи з аналізу морального стану тих, хто воює. «Не радій із смерті людини, хоча б вона була найворожішою до тебе: пам'ятай, що всі ми помремо», — говорить Святе Письмо (Сир. 8, 8). Гуманне ставлення до поранених і полонених у християн грунтується на словах апостола Павла: «Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче пити, дай напитись йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля. Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12, 20-21).

В іконографії святого Георгія Побідоносця чорного змія топче копитами кінь, який завжди зображається яскраво-білим. Цим наочно показується: зло і боротьба з ним мають бути цілком розділені, бо, борючись з гріхом, головне — не прилучитися до нього. За всіх життєвих ситуацій, пов'язаних з необхідністю застосування сили, серце людини не повинно потрапляти в полон недобрих почуттів, які зближають її з нечистими духами й уподібнюють їм. Лише перемога над злом у своїй душі відкриває людині можливість справедливого застосування сили. Такий погляд, утверджуючи в стосунках людей примат любові, рішуче заперечує ідею непротивленства злу силою. Моральний християнський закон засуджує не боротьбу із злом, не застосування сили до його носія і навіть не позбавлення життя як останньої міри, але злобу серця людського, бажання зневажити й згубити будь-кого.

У зв'язку з цим Церква має особливе піклування про воїнство, виховуючи його в дусі вірності високим моральним ідеалам.

В основі християнського розуміння миру лежать обіцяння Божі, засвідчені у Святому Письмі Старого й Нового Завіту. Ці обіцяння, що надають справжнього смислу історії, почали здійснюватися в Ісусі Христі. Для Його послідовників мир є благодатним даром Божим, про який ми молимося і якого просимо в Господа для себе і для всіх людей. Біблійне розуміння миру набагато ширше від політичного. Святий апостол Павел зазначає, що «мир Божий... перевищує всякий розум» (Флп. 4, 7). Він незрівнянно вищий за той мир, який люди здатні створювати власними намаганнями. Мир людини з Богом, із самим собою і з іншими людьми — невід'ємні один від одного.

У старозавітних пророків мир зображається як стан, яким завершується історія: «Тоді вовк житиме разом з ягням, і барс лежатиме поруч з козенятком... Не робитимуть зла і кривди на всій святій горі Моїй, бо земля буде наповнена віданням Господа, як води наповнюють море» (Іс. 11, 6-9). Цей есхатологічний ідеал пов'язаний з Одкровенням Месії, ім'я Котрого — Князь миру (Іс. 9, 6). Війна і насильство зникнуть з Землі: «І перекують мечі на орала, і списи свої — на серпи; не підніме народ на народ меча, і не будуть учитися більше воювати» (Іс. 2,4). А проте, мир — це не тільки дар Господа, а й завдання людства. Біблія дає надію на здійснення миру з поміччю Божою вже в межах нинішнього земного існування.

За свідченням святого пророка Ісайї, мир є плодом правди (Іс. 32, 17). Святе Письмо говорить і про правду Божу, і про правду людську. Обидві вони мають відношення до завіту, який Бог уклав з обраним народом (Ієр. 31, 35). У цьому контексті правда переважно розуміється як вірність союзницьким відносинам. Наскільки люди порушують союз з Богом, тобто наскільки вони неправедні, настільки вони позбавляються плоду правди — миру. Водночас одним з основних елементів Синайського законодавства була вимога справедливого ставлення до ближнього. Заповіді закону мали на меті не тяжке обмеження свободи особи, але побудову життя суспільства на засадах справедливості для досягнення відносного миру, порядку та спокою. Для Ізраїлю це означало, що мир в суспільному житті здійснюється не сам собою, внаслідок деяких природних закономірностей, але він можливий, по-перше, як дар Божественної правди, і, по-друге, як плід релігійних намагань людини, тобто його вірності Богу. Там, де люди віддячать вірністю правді Божій, там «милість та істина зустрінуться, правда і мир поцілуються» (Пс. 84, 11). А проте, історія Старого Завіту дає багато прикладів невірності й гріховної невдячності обраного народу. Це дає привід пророку Ієремії вказати на причину відсутності миру в Ізраїлі, в якому постійно лунає: «"мир! мир!", а миру немає» (Ієр. 6, 14). Пророчий заклик до покаяння звучить як пісня вірності правді Божій. Попри гріхи народу, Бог обіцяє укласти з ним «новий завіт» (Ієр. 31, 31).

Мир у Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дар Божої любові. Він тотожній есхатологічному спасінню. Позачасовість миру, провіщеного пророками, особливо ясно виявлена в Євангелії від Іоанна. В історії і далі панує скорбота, але у Христі віруючі мають мир. Мир у Новому Завіті є нормальний благодатний стан людської душі, звільненої від рабства гріху. Саме про це говорять побажання «благодаті й миру» на початку послань святого апостола Павла. Цей мир — дар Святого Духа. Стан примирення з Богом є нормальний стан людини, «тому що Бог не є Бог безладу, а миру» (1Кор. 14, 33). Психологічно цей стан виявляється у внутрішньому порядку душі, коли радість і мир у вірі стають майже синонімами.

Мир, з благодаті Божої, характеризує життя Церкви у внутрішньому і зовнішньому аспектах. Але, зрозуміло, благодатний дар миру залежить і від людських зусиль. Дари Духа Святого виявляються лише там, де існує зустрічний рух людського серця, покаянно спрямованого до правди Божої. Дар миру виявляє себе, коли християни прагнуть до нього, «безперестанно пам'ятаючи... діло віри і труд любові і терпіння уповання на Господа нашого Ісуса Христа» (1 Фес. 1,3). Прагнення до миру кожного окремого члена тіла Христового повинні бути незалежними від часу та від умов життя. Угодні Господу, вони приносять плоди, де б і коли б не здійснювались. Мир, як дар Божий, що преображає внутрішню людину, має виявлятись і зовні. Його потрібно зберігати і зігрівати, а тому миротворство стає завданням Церкви Христової: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18); намагайтесь «зберігати єдність духу в союзі миру» (Єф. 4, 3). Новозавітний заклик до миротворства спирається на особистий приклад Спасителя і Його вчення. І якщо заповіді про непротивлення злу (Мф. 5, 39), любові до ворогів (Мф. 5, 44) і прощення (Мф. 6, 14-15) звернені передусім до особи, то заповідь про миротворство — «блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9) — має безпосереднє відношення до соціальної етики.

Українська Православна Церква прагне здійснювати миротворче служіння як у національному, так і в міжнародному масштабі, намагаючись розв'язати різні суперечності й привести до згоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до можновладців та інших впливових кіл суспільства, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни та насильства, як і іншим проявам ненависті, здатної спровокувати братовбивчі конфлікти.

 Протодиякон Микола Ліщенюк