Синодальный отдел по делам молодежи УПЦ

Чому в Україні всі здебільшого віруючі, та все одно в людських відносинах присутні нетерпимість і ненависть? Як не ображатися, коли з політичних переконань «відфрендили» друзі? Як не відчувати зла по відношенню до політиків і діячів, яких вважаєш винними у війні та кризі?

Відповіді на ці та інші запитання редакції порталу «Православіє в Україні» пролунали під час дружньої бесіди в гостях у ректора Волинської духовної семінарії.

У розмові взяли участь ректор ВДС протоієрей Рустік Капауз, голова інформаційно-просвітницького відділу Волинської єпархії прот.Валентин Марчук та благочинний Голобської округи Володимир-Волинської єпархії ієромонах Ніфонт (Омельчук).

Для сусідів «нормально» посваритися на все життя. Для християн – ні

Протоієрей Рустік Капауз, ректор Волинської духовної семінарії

— Чому інформаційній війні вдалося так швидко нас усіх розділити?

— Нашому менталітету притаманні «сусідські війни»: якщо вже посварився з сусідом, то нічого страшного, можна не говорити з ним і рік, і два, і три, аж поки не знайдеться привід помиритися. Зараз нас схиляють до того, щоб ми ці сусідські відносини перенесли і в сферу Церкви — щоб перестали спілкуватися, ворогували — і один з одним, і з братніми нам Церквами. Неможна цього допускати.
Нині ситуація складається так, що правдивої інформації нам не дають, натомість вимагають від нас якихось рішучих дій, реакції, коментарів. Але ми не можемо дати об’єктивну оцінку тому, що відбувається, бо не в змозі поки що проникнути в суть подій, зрозуміти, осягнути причини та наслідки. Нам залишається співчувати і чекати, коли відкриється трохи більше правди. Тоді тільки зможемо зрозуміти, що насправді робиться, і вже після цього будемо відбудовувати відносини, які були зіпсовані чи знищені внаслідок неправдивого інформування та пропаганди.

Треба розуміти ще й те, що нинішня ситуація не виникла одномоментно, вона формувалася протягом певного часу. А ми хочемо зараз, в цю хвилину, вирішити питання 20-30-ти і навіть 70-літньої давнини. Це неможливо.

У нашому суспільстві є певна колізія: одне й те саме вчення Христове по-різному приймається навіть серед православних. Хтось намагається вірити і жити по-євангельськи, а хтось чує слова Євангелія, але використовує їх для підкріплення своїх поглядів і амбіцій. Наприклад, етнофілитизм якраз процвітає тоді, коли дехто, використовуючи національні питання, плюндрує віроповчальні істини.

Вчення Церкви про необхідність подолання гніву, про прагнення до покаяння, про взаємне прощення зобов’язує кожного з нас переглянути своє життя. Якщо ми правильно сприймаємо слова Христа, правильно скеровуємо свої сили, вчимося не ображатися на ближніх, бо так заповідував Господь, то отримуємо можливість змінити свій світогляд, виправити своє відношення до цього світу і до людей. А якщо людина живе не по-євангельськи, то навіть коли думає, що Христу служить, напевне що обманює сама себе, і правди немає в ній.

Має бути бажання хоча б спробувати зрозуміти іншого

Протоієрей Валентин Марчук, голова інформаційно-просвітницького відділу Волинської єпархії

— Здавалось би, православні все розуміють, але все одно так само пересварилися…

— Ми живемо за євангельським принципом, який дуже відрізняється від політичних, суспільно-політичних мотивів, від того, чим сьогодні живе світ загалом, у тому числі і наша земна Батьківщина.

Євангельський принцип характеризується одним словом – любов. Людина, яка любить по-справжньому, яка старається вчитися любити, прощатиме будь-яку провину ближнього, сподіваючись, що і її Господь простить.

Коли християнин — якої б він не був політичної партії, організації чи взагалі позапартійний — переступає поріг храму, він завжди споглядає Голгофу. І саме на Голгофі він бачить верх смирення і верх прощення — бачить Христа, Який прощає тих, хто Його розпинає, молиться за тих, хто з Нього знущається. Споглядання страждань Христових, які Він витерпів заради мене — людини, породжують покаяння, а покаяння – це вміння простити.

Ми всі прекрасно знаємо: якщо не навчимося прощати, ніякого прощення нам не буде. Тим більше, що політичні мотиви пройдуть, партії зникнуть, але істина, сутність нашого життя – справжня любов — вона поза часом. Пам’ятаючи це, плекаючи в собі любов до ближніх, ми навчимося розуміти і політичні мотиви іншої людини, і її погляди, привчати себе поважати ці погляди.

А коли за твої погляди ображають тебе, то пам’ятаймо слова Спасителя: своїх друзів люблять навіть язичники, а от справжні послідовники Христа люблять і ворогів.

— На практиці бачимо зовсім інше: і не прощають люди одне одному, і пам’ятають, і звинувачують…

— Господь цінує навіть намір. Якщо є принаймні бажання виправитися, а в контексті прощення – бажання хоча б спробувати зрозуміти іншого, то Господь це оцінить і дасть плід — людина навчиться прощати.

А те, що ми бачимо, це наслідок отих 70 років богоборчої доби. І хоча ми протягом понад 20 років відбудовували храми, втілювали різноманітні проекти, наслідки атеїстичної пропаганди відчутні і сьогодні. Люди ставлять політику, любов до земного вище, ніж любов до Бога, до Церкви і до ближнього.

— Як не засмучуватися, коли навіть брати по вірі через політичні розбіжності припиняють спілкування одне з одним?

— Людина по-різному реагує, і не засмучуватися не завжди виходить. Але в цьому випадку пригадуються слова зі Святого Письма, де чітко сказано: «Гніваючись, не согрішайте».

Гніватися притаманно кожній людині. Особливо, коли бачиш, що несправедливо про тебе говорять. Але вміння переборювати гнів і прощати має бути обов’язковим для віруючої людини. Так, не завжди це виходить. Але найголовніше в цьому разі, коли ми говоримо про інформаційний момент нашого життя, це не дати виплеснутися роздратуванню на шпальтах газет, у соціальних мережах, в особистих відносинах і навіть у телефонній розмові. Цей гнів має лишитися в тобі. Можна висловити свої думки дружині, всередині твоєї родини, можна обговорити це зі своїм духівником і все. І найголовніше, як каже Святе Письмо, щоб сонце не заходило в цьому гніві.

А так різні моменти бувають, звісно, і з ними треба боротися, тим більше, віруючій людині.

Ми багато беремо на себе. Потрібно все віддати в волю Божу

Ієромонах Ніфонт (Омельчук), благочинний Голобської округи Володимир-Волинської єпархії.

— Як прощати тих, хто, на твій погляд, винуватий у біді, що спіткала країну?

— Мені здається, не треба на себе багато брати — в плані пробачення.

Був такий випадок. Одного разу нововисвячений священик після сповідання вірян приходить до вівтаря з поклоном, весь у поті молитовному, і каже до братії: «Як це винести — гріхи людей? Як на собі все це перенести?» До нього підійшов старенький священик, поплескав по плечу і сказав: «Отче, не переживай! Ти зрозумій одну річ: не ти гріхи прощаєш, Бог прощає. Ти є лише посередником».

Тому в плані прощення — усе просто: Христос прощає, не я.

— Як втриматися, щоб не ображатися? Як зберігати душевний спокій і рівновагу?

— Є такий вислів: люби Христа і роби, що хочеш. Тобто, якщо ми любимо Христа, то намагатимемося Його наслідувати в усьому. От наближається Великий піст, і якщо я хочу воскреснути з Христом, то маю витерпіти з Ним все, пройти з Ним Його хресний шлях.
Щодо того, що відбувається в суспільстві, в державі, то дуже шкода всіх. Шкода, що все так відбувається, що така біда.

Що робити, аби не відчувати ненависті? — Любити Христа. Коли любиш Христа, тоді просто не можеш ображатися. Потрібно більше довіряти Христу, повністю Йому довіритися.

Ми дуже багато беремо на себе. Прощати когось за щось чи не прощати — то не моя компетенція. Бог над нами, і Він простить.
А нинішня ситуація, на мій погляд, це своєрідний урок — урок усім нам: наскільки ми готові віддати все, що відбувається, у волю Божу.

Розмовляла Юлія Комінко