Синодальный отдел по делам молодежи УПЦ

На Хресній ході ці сестри вирізнялися із натовпу білими головними уборами із червоним хрестом. Але мало хто, насправді, знає, яку нелегку ношу безкорисливо несуть вони на благо людей і Церкви…

Червоний хрест на білій хустці, білий фартух і скромний погляд. Цих незвичайних жінок можна зустріти скрізь, де потребують допомоги, починаючи від в’язниць і закінчуючи психіатричними лікарнями. В Україні найчисленніша громада сестер милосердя перебуває у Києві, при храмі святого Михайла першого митрополита Київського на території Олександрівської лікарні.

Перші відомості про допомогу сестер милосердя стражденним відносяться ще до середніх віків. Сестринські громади існували і на Сході (у Константинополі, Бейруті, Єрусалимі, Каїрі), і в Німеччині, і при протестантських храмах у Росії (у Санкт-Петербурзі, Виборзі, Ризі). Починаючи з середини ХІХ століття, протестантські черниці і сестри милосердя постійно доглядали за пораненими під час воєнних дій. У Російській імперії добровільний догляд за пораненими як громадський рух сестер милосердя зародився під час Кримської війни 1854-1856 рр. У цей час одночасно дві сміливі жінки протиборчих країн: англійка Флоренс Найтінгейл і Велика Княгиня Олена Павлівна, дружина брата імператора Миколая I, Михайла, почали активно допомагати воїнам, які проливали кров на полі брані.

Однією із найвідоміших послідовниць цього руху на Русі була велика княгиня Єлизавета Феодорівна, яка у 1909 році заснувала у Москві Марфо-Маріїнську обитель милосердя, що за своїм статутом схожа до монастиря. При обителі була влаштована лікарня, амбулаторія, аптека, притулок для дівчаток-сиріт, недільна школа, бібліотека, їдальня для бідних, два храми. Сама княгиня разом зі своїми вихованками, будучи доглядальницею, проводила безсонні ночі біля ліжка тяжкохворих, асистувала при операціях, відвідувала московські нетрі. Сестри жили безпосередньо у громаді, де вели чернечий спосіб життя, не будучи при цьому монахинями. Вони давали тимчасові обітниці (на один рік, на три, на шість, і тільки потім – на все життя) і, за бажанням, могли покинути обитель і вийти заміж, або бути постриженими у мантію, минаючи чернецтво.

Благородна діяльність сестер Марфо-Маріїнської обителі і мученицька кончина її настоятельки послужили ідейним стимулом для виникнення на рубежі 80-90-х років ХХ століття безлічі подібних громад милосердя по всій Русі.

У 1998 році сестринство милосердя на честь преподобної великомучениці Єлизавети і черниці Варвари з’явилося і в Києві. Його засновником став настоятель лікарняного храму на честь св. Михайла, першого митрополита Київського, Роман Барановський. Зараз послух при храмі несуть 145 сестер.

Їхні білі облачення з хрестиками можна побачити відразу ж при вході на територію Олександрівської лікарні. Кожна зайнята численним послухом.

З 12:00 і до пізнього вечора біля трапезної храму – черга з бажаючих обігрітися і поїсти. Сестри готують і виносять їжу всім охочим.

У храмі цілодобово читається Псалтир. Це досить рідкісний випадок, в основному так моляться тільки у монастирях.

Сестри несуть послух у храмі, на трапезній, відвідують хворих… Основне завдання сестер милосердя – допомогти, втішити, опинитися у тяжку хвилину поруч з тим, хто потребує допомоги.

Незважаючи на те, що сьогодні сестричкам не доводиться виносити поранених солдатів з-під вогню, їхня праця не стала легшою. Але вона так само, як і раніше, примножує добро, несе і дарує тепло кожному серцю.

Як розповіла старша сестра Інна, сьогодні в Україні при православних храмах існує близько 20 громад сестер милосердя, члени яких допомагають доглядати за хворими, годують і одягають безпритульних, ведуть духовно-просвітницьку роботу.

У даний час державне фінансування соціальних проектів сестринств відсутнє, тому сестри змушені збирати кошти своїми силами.

– Всі наші кошти – це приватні пожертвування прихожан храму і людей, які хочуть допомогти ближньому, – пояснює сестра Інна. – Для цього сестрички ходять з карнавками по ринках і збирають пожертви. Це один із найскладніших послухів. У наш час любов і милосердя не є для людей пріоритетами. Ці душевні якості не приносять прибутку, і практичний світ їх відкидає. Але завдяки цим якостям душі людина залишається людиною, яка вміє любити і жертвувати собою заради ближнього.

Сестри пояснюють людям, що зібрані кошти витрачаються на потреби стражденних, які опинилися у ще більш складному становищі, ніж вони. Щоб мати хоч якийсь постійний дохід, сестри відкрили на території храму свою крамницю. Зароблені кошти йдуть на придбання продуктів і ліків для людей, які звертаються за допомогою.

Також сестри окормляють пацієнтів психіатричної лікарні у Глевасі, регулярно відвідують православну громаду жіночої колонії у Чернігові.

А сьогодні ми вирушаємо з сестрами Катериною і Юлією в Олександрівську лікарню провідати Юрія, який переніс вчора складну операцію на нозі.

– Допомога хворому – це не просто перевертати його на ліжку і приносити їжу, – розповідає сестра Катерина. – Це духовна допомога людині. Якщо Бог уклав у ліжко – це вже дзвінок, що ти повинен переглянути все своє життя, тому що людина не повинна хворіти, а хворіє по гріхах своїм. Сестри готують православних хворих до сповіді, запрошують священика, приносять святу водичку, літературу. Також у нас були випадки, коли люди хотіли прийняти православну віру і хрестилися прямо у лікарні. Найголовніше завдання сестри милосердя – щоб хворий полюбив свою хворобу. Коли людина змиряється зі своїм становищем, скаже «Нехай буде, Господи, воля твоя», бувають випадки, коли все минає без жодної допомоги.

Якщо в Олександрівську лікарню потрапляє незаможна людина, сестринство допомагає їй, купуючи для неї необхідні медикаменти.

З ранку Юрі вже приносили сніданок, зараз – черга бесід і літератури.

Сусіди по палаті трохи заздрять такій увазі до хлопчика. Сестри пропонують їм святу воду і книги.

Життя сестер милосердя непросте, як і їхній власний шлях до милосердя.

Сестра Катерина несе послух у сестринстві вже 10 років.

– Спочатку у мене помер у віці 27 років молодший син, а потім мама. Після цього я стала ходити у цей храм. Коли послухала проповіді отця Романа, на душі потепліло, потягнулася сюди, захотілося служити Богові. Я пішла у Хресний хід у вересні десять років тому, та так тут і залишилася, – розповіла вона.

Юлія, незважаючи на свою молодість, сестра милосердя вже чотири роки. З благословення настоятеля регулярно їздить нести послух на Олександрівське подвір’я у Єрусалимі.

– Наші сестри їздять туди по черзі на три місяці, – розповідає вона. – Вони готують їжу, прибирають, слідкують за чистотою подвір’я, зустрічають паломників. Іноді проводять екскурсії для наших туристів і так само, як і тут, читають Неусипаєму Псалтир.

У старшої сестри Інни троє дітей, а чоловік несе послух у скиті.

– У мене було звичайне життя. Я виховувалася у повному атеїзмі, оскільки мої батьки обіймали керівні посади при радянському режимі. Те ж саме у школі – брала участь в усіх відповідних зльотах, виступах, уроках атеїзму. Але все-таки православна генетика бере своє. Православ’ю на Русі тисяча років, і у кожного у роду є православні, які догодили Богові. За їхніми молитвами Господь і виводить нас на шлях спасіння. Ми починаємо шукати сенс життя, відчувати невдоволення тим, що бачимо навколо, і через скорботи прискорюється цей процес пізнання. Моя перша дитина сильно хворіє з дитинства, але не тільки це кардинально перевернуло все моє життя, хоча, напевно, прискорило і направило у потрібне русло. У мене завжди був внутрішній пошук. Людина не може жити без віри, вона все одно у щось вірить. Навіть атеїст вірить у те, що Бога немає, але його віра не має сенсу.

Як розповіла нам старша сестра Інна, сестрою милосердя може стати будь-яка жінка, але спочатку вона зобов’язана пройти випробувальний термін.

– Ті сестрички, які приходять і кажуть: «Я хочу бути сестрою милосердя», зазвичай дивляться на це, як на виконання якогось обсягу робіт. Це протестантський підхід до православного соціального служіння, – пояснює сестра. – У православ’ї ж сестринство нерозривно пов’язане з духовним розвитком. Ми допомагаємо ближнім не тільки заради того, щоб допомогти. Більш для нас важливо вивести людину зі стану безнадійності, зневіри, невіри, у якому вона перебуває. Завдання сестер – розкрити людині духовні причини, які привели її у скрутне становище. Випробувальний термін сестрички проходять як послушниці сестринства, і для кожної він індивідуальний. У цей період вони осягають навчання, з ними ведуть духовні бесіди, у яких розкриваються засади православ’я. Важко деколи навіть уявити, скільки зусиль доводиться докладати сестрам, щоб перемогти у собі звичні нам байдужість, твердосердя, себелюбство. Адже тільки змінивши себе, ти зможеш міняти інших. Милосердя – це жертва. Жертвувати собою дуже складно, адже це початок любові Божої. І коли ти віддаєш останню цукерку, православ’я тільки починається.

Сестра Інна запевняє, що їхнє сестринство – тільки школа сестер милосердя, серед яких ще немає справжніх Єлизавет Федорівн.

Сьогодні сестри милосердя мріють про те, щоб держава почала створювати спільні з Православною Церквою соціальні проекти, у яких би вони брали участь. При такій підтримці вони могли би створити обитель за прикладом Марфо-Маріїнської і жити при церкві, відкриваючи рукодільні майстерні і навіть власні лікарні, у яких би працювали сестри, професійно навчені медичній справі.

А поки послідовниці великого подвигу Єлизавети Феодорівни продовжують свій щоденний копіткий труд, наділяючи добром життя тих, хто цього так потребує.

Джерело