«Релігійна війна – найстрашніша», – Валентин Марчук

Українську православну церкву останнім часом піддають значній критиці, а подекуди й прямо звинувачують у сепаратизмі та проросійській позиції. На Волині небувалий резонанс спричинило призначення нового керуючого Волинською єпархією – єпископа Нафанаїла

А втім, і священики, і парафіяни продовжують свою діяльність. Про церковні проекти, міжконфесійні конфлікти та перспективи об’єднання Волинський інформаційний портал спілкувався з речником Волинської єпархії УПЦ, протоієреєм Валентином Марчуком.

– Розпочнемо з приємного. Нещодавно світ побачили книги шрифтом Брайля. Вже є молитовники для незрячих. Знаю, що Волинська єпархія УПЦ активно долучається до діяльності ГО «Генерація успішної дії», яка, власне, займається друком брайлівських книг. Які проекти ще у планах?

– Треба зауважити, що я з Віталієм (голова ГО «Генерація успішної дії» Віталій Ткачук, – ВІП) особисто розмовляв на цю тему. Він знає і анонсував, що вперше саме Волинська єпархія Української православної церкви зробила перший молитовник шрифтом Брайля.. Старт зробили ми у 2006 році, пізніше ми у 2007, 2008, 2010 роках робили «Закон Божий» для всіх товариств незрячих України, і тільки малу частину тиражу (для певних регіонів) робили російською мовою, а так – українською. Видання «Закону Божого» було здійснено за підтримки голови волинського УТОСу Юрія Прокоповича Симончука та за кошти благодійників Леоніда Володимировича Джулінського і Василя Васильовича Токарського.

Бо, наприклад, «Генерація успішної дії» виготовила нині лише невелику кількість екземплярів. А ми робили вже на всю Україну, забезпечували всі первинні організації, всі школи, всі дитячі навчальні заклади для незрячих. Було замовлення на книги шрифтом Брайля ще з Росії, але у зв’язку з конфліктом, з війною на Сході ми не розпочали цей проект. Хоча в майбутньому, я думаю, все ж таки зробимо, бо це прохання незрячих людей. Такі проекти - поза політикою.

Обов’язково будемо підтримувати і проекти «Генерації успішної дії», яка не має наразі техніки, котра є у Києві. Ми ж зможемо отримати допомогу у виданні книг шрифтом Брайля від київського видавництва. Підтримка такого книговидання, не лише духовної літератури, у якій незрячі мають величезну потребу, це один з соціальних проектів Волинської єпархії УПЦ.

– Щороку Волинська єпархія УПЦ проводить благодійні концерти. Втім, ситуація в державі, як і матеріальний стан людей, лишає бажати кращого. То як змінюється фінансова підтримка на благодійних заходах?

– Я вам наведу статистику. Два роки тому ми понад 300 тисяч гривень зібрали, минулий рік і цей рік – по 150 і 200 тисяч. Хоча і долар, скажімо, два роки тому був по 8 гривень, а скільки долар сьогодні?

Але суть єпархіальних благодійних концертів - не тільки зібрати певну суму коштів, а допомогти конкретним людям. Не важлива і кількість тих кому допоможемо. Бо відкриймо Євангеліє: Господь показує, що фарисеї великі суми давали, але це було показово, а не щиро. І я завжди застерігаю політиків, бізнесменів не робити добро показово. Є добрі справи, і ми деколи згадуємо меценатів. Але це повинні бути винятки. Благодійність повинна бути від серця, щоб одна рука робила, а інша цього не бачила.

Єпархія провела уже 20 різдвяних благодійних концертів, 6 було концертів з нагоди Дня захисту дітей, літніх. І якщо раніше кошти ми давали в інтернати, сиротинці, якісь організації, то зараз даємо цільово. До нас за допомогою звертаються наприклад, громадські організації даунят, аутистів, незрячих. Є студія друку шрифтом Брайля – даємо конкретно цільово на це, є сім’я, якій потрібна пральна машина – даємо їм. Бо часом буває, що дамо, наприклад, тисячу гривень людині, приходжу в гості, а вони кажуть: «Ось ми цукерок купили». Це не вихід із ситуації – насолодитися якоюсь миттю. Цукерки я й так можу принести, є люди, які підтримують. А цільово людині треба або ремонт зробити, або придбати квартиру.

Ми збирали кошти на придбання будинку для родини сиріт із села Михайлин Рожищенського району, де померли і мама, і тато. Звернулися до влади за підтримкою, і вийшло так, що житло придбали за державний кошт, а вже гроші парафіян Волинської єпархії УПЦ будуть використані на ремонт житла для сиріт.

Є священики – у селах це легше, ніж у місті – вони знають, хто бідує, кому допомогти. А вже у місті при наших храмах діють соціальні центри, є співпраця з усіма соціальними структурами держави. На благодійних концертах ми збираємо лише одну частину пожертв, бо кошти жертвують і всі парафії єпархії в області. І це хороша можливість показати, хто ми є, і без всякого піару, без всякої політичної реклами, без всяких виборів просто робити добру справу постійно, систематично, про що каже нам Євангеліє.

– Знаю, що ви співпрацюєте з Державною пенітенціарною службою. Розкажіть детальніше.

– Ця робота почалася з 1998 року. На сьогодні в нас є два підписані договори між Волинською єпархією і пенітенціарною службою, департаментом з питань виконання покарань. Тому фактично при всіх наших закладах є каплички. Наприклад, у слідчому ізоляторі є капличка, яка була освячена в 2006 році. Я там був першим настоятелем, розпочинав свою діяльність, окрім прес-секретаря та викладача ВДС, як тюремний священик. У Цуманській виправній колонії ми побудували храм, є капличка в Ковельській виховній колонії і в Маневицькій виправній колонії суворого режиму теж є капличка, там плануємо будувати храм. Але з сьогоднішньою реорганізацією про це тільки мріємо.

Є священики, які співпрацюють, є волонтери, є соціальні працівники церкви, які мають безпосередній стосунок до ув’язнених, тому що є питання ресоціалізації, тобто виходу і праця з ув’язненими тут. На сьогодні ми знаємо, що вводиться новий термін європейського значення – пенітенціарна пробація – це будуть соціальні працівники, які працюватимуть з тими, хто вийшов з в’язниці. Їх треба теж ввести в цей світ, повернути до життя. Церква цим повинна займатися. Пам’ятаємо, що на хресті Господь простив розбійника.

– А наскільки часто ув’язнені звертаються до священиків за духовною підтримкою?

– Священик постійно є, його в будь-який час можуть покликати, бо в самому слідчому ізоляторі це ж момент істини: буде строк, не буде строку, помилково ув’язнили чи все ж таки не помилково. Тому в слідчому ізоляторі постійно священика можна покликати, і в інших таких закладах також. Також у капличках служиться Божественна Літургія, ув’язнені мають можливість посповідатися, причаститися, також священики проводять загальні духовні бесіди.

– Із початком протистояння на Сході з’явилася потреба у військових капеланах. Скільки священиків з Волині перебуває у зоні АТО?

– 27 листопада один з капеланів, духівник поліцейських, священик Олександр Мазурак в черговий раз вирушає з місією з батальйоном «Світязь» на два місяці. Він як духівник перебував у зоні АТО вже кілька разів. 22 рази як волонтер їздив до українських військових настоятель храму в селі Оконськ, протоієрей Олександр Лановий. Перевозив власним транспортом тонни і тонни допомоги, а також здійснював духовну опіку. Є священики-волонтери у Маневицькому благочинні, у Горохівському та Мар’янівському, вони також не один десяток разів їздили у зону так званого АТО, визволяли полонених. Інші благочиння також мають капеланів, а парафіяни збирали тонни допомоги українським військовим, вимушеним переселенцям. Проте про цю ділянку роботи єпархії волинські ЗМІ переважно, на жаль, мовчать.

– Знаю, що у 2015 році ви допомагали звільняти українських військовополонених. Як відбувався цей процес і чи працюєте в цьому напрямку нині?

– Це складна робота. Це все узгоджується зі Службою безпеки України, з військовими. Є певні люди, які відповідають за процес звільнення, тому священик сам не має змоги діяти. Але коли надходила інформація, що з тієї сторони, з так званих республік можуть віддати полонених лише священикам Української православної церкви, звичайно, мама, рідні чи представники служб просили і ми допомагали чим могли. Навіть розуміючи ризик власних поїздок «туди». Два рази ми потрапляли під обстріли, як і інші священики-волонтери. Нам завжди допомагали священики УПЦ з окупованої території, бо ми всі з вами є брати і сестри у Христі.

Звичайно, як громадянин я вболіваю за долю Батьківщини, я люблю Україну, я є український священик і мрію, щоб у нас було мирне українське небо, щоб війна закінчилася. Але молюся за мир і спокій, бо в нас є парафіяни, і там теж є парафіяни – це треба розуміти. І найголовніша молитва, яку благословляє предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій, – це за мир в Україні, за мир і спокій.

– А зараз батьки звертаються за допомогою у визволенні полонених?

– Звичайно, є такі звернення, але я не можу розкривати деталей, бо процес звільнення полонених – ви самі це бачите – нині особливо ускладнений.

944086 1078907952153370 655683641719683265 n

– Під час мобілізації 2014-2015 років неодноразово обласні владці звинувачували священиків УПЦ у тому, що вони зривають мобілізацію в деяких районах. Що там відбувалося?

– Були такі чутки, але це і було на рівні чуток, тому що жодного священика в цьому не звинуватили. Були люди, парафіяни, особливо матері, які не хотіли, щоб їхніх синів мобілізували. Але самі священики виступали за те, що треба захищати свою Батьківщину. Тож такі пікети були, але при чому тут священики? Священики моляться, благословляють наших солдат.

– А загалом як Ви оцінюєте міжконфесійну ситуацію на Волині?

– Знаєте, є деякі політичні сили, які хочуть загострити цю ситуацію. Є деякі лідери (не хочу називати прізвищ, це відомо) певних релігійних організацій, які теж хочуть її загострити. Сьогодні треба робити спільні дії для єдиної мети – підтримувати країну.

Мені подобається сьогодні діяльність Української ради церков, Волинської ради церков, коли є спільні благодійні заходи. Об’єднуватися з єдиною метою заради миру в Україні, у нашому регіоні, або звинувачувати когось чи практикувати захоплення храмів – це вибір. І треба старатися, щоб за посередництва релігійної організації пропагувати мир добрими масштабними справами, як це робить Волинська єпархія УПЦ.

– Власне, про захоплення храмів. На Волині було кілька резонансних випадків. Як зараз справи в тих громадах?

– Проблемною залишається ситуація в Угринові. Знову ж таки за посередництва місцевого олігарха, людини, котра повпливала на захоплення храму. Якби не ця людина, не вплив на цих вірян, захоплення не було б, громада жила б своїм життям. Тому що служили і служать там українською мовою, священик молитовно вболіває за долю України. Це парафія, з якої ніхто не загинув. Він молиться за всіх військових, допомагають військовим.

Але захотілося «господарю села» перескочити з однієї партії в другу, з однієї релігійної організації – в іншу. І він сьогодні впливає, тисне на своїх підлеглих, тому що там все село фактично працює під керівництвом Турака (депутат Волинської облради, директор ПОСП імені Т.Г. Шевченка села Угринів Андрій Турак, – ВІП). Це зрозуміло: він обласний депутат, має вплив, має важелі впливу.

Але сьогодні йде судова тяганина щодо хати. Священик залишається. Є парафіяни – 60-70 осіб, є парафія. Є обіцянка голови обласної державної адміністрації Володимира Петровича Гунчика, що ніхто не впливатиме, ніхто їх не вижене, будуть молитися. І навіть якщо є рішення суду, це є молитва, є діти, є закон. І закон якраз на стороні парафії.

А в інших парафіях сьогодні більш-менш спокій, тому що вже люди розібралися не лише в гаслах певних релігійних діячів, а й у справжніх справах митрополита Ніфонта, нового керуючого єпископа Нафанаїла, який вже відвідував військових, який вболіває за долю Батьківщини, якого хотіли очорнити через засоби масової інформації. «Закинули» інформацію, яка не відповідає дійсності.

Нещодавно було престольне свято у храмі Луцького військового госпіталю. Владика Нафанаїл відслужив Літургію, відвідав військових у палатах, благословив. Була в лікарні молитва за воїнів.

Недавно звершив літію за загиблих із Небесної Сотні, молився за наших загиблих військових. Владика скрізь брав участь, тільки на це чомусь уваги не звертають. Нам закидали, що не хоронимо загиблих українських воїнів, що є чиста неправда. Я сам звершував чин похорону над щонайменше 15-ма загиблими воїнами у різних селах. Наші священики хоронили і двох героїв Небесної Сотні: у Залісоччі та Деревку. Волинська єпархія УПЦ постійно здійснює як духовну, так і матеріальну підтримку родин загиблих, і владика Нафанаїл за півроку, що на Волині, також провідував ці родини, надавав допомогу від єпархії.

– А загалом чи багато громад, які виявили бажання перейти у Київський патріархат?

– Ні, ця тенденція припинилася. Був період такого накалу пристрастей – у період Майдану, в період змін. Але сьогодні люди розібралися, побачили, чим займається Українська православна церква, Волинська єпархія, зрозуміли, де є наклепи. Об’єднуватися треба. Бо із захоплення ніякого об’єднання бути не може, коли людина посягає на інших.

– Але все ж скільки громад перейшло у Київський патріархат?

– На сьогодні на Волині є питання лише по трьох громадах. І це не переходи. В Угринові відбулося захоплення. В одному з сіл священик, якого ми в УПЦ прийняли з Київського патріархату, повернувся назад в Київський патріархат. Якщо політична ситуація зміниться, він знову буде бігати, це перебіженець. І ще в одному з сіл теж є питання священнослужителя. А загалом громади залишаються на своїх місцях.

Ще раз повторюся: люди сьогодні побачили правду, розуміють діяльність церкви і не ведуться на ті провокації, які звучать з вуст представників Київського патріархату, інших релігійних організацій чи політиків. Люди розуміють, що до Української православної церкви належать люди різних політичних вподобань. Церква поза політикою, церква займається добрими справами, вболіває за біженців, за військових, співчуває родинам тих, хто загинув на Майдані.

10169291 740861245958044 990072639206269810 n

– Нещодавно Волинській єпархії Української православної церкви призначили нового керуючого – єпископа Нафанаїла. Як ви могли б його охарактеризувати?

– Я вже в одному дописі у Фейсбуці давав коментар на цю тему. Я з ним працюю в такому ж ритмі, у якому працював із митрополитом Ніфонтом. Він волинянин, він вболіває за долю нашої земної Батьківщини. Він був ректором семінарії у Почаєві, а отже, людиною не публічною, бо життя семінарії закрите, внутрішнє. Це людина, з якою я спілкуюся, бачу його наміри. Наприклад, з останнього, що він просив, каже: «Отець Валентин, подай дані, скільки тонн допомоги ми за ці два роки відправили на Схід, скільки ми в Лавру завезли, скільки ми військовим допомогли, щоб я володів інформацією». Він цікавиться тими насущними проблемами, якими жила єпархія. У мене взаємини з ним такі, як з владикою Ніфонтом, – комфортні. Працюємо як в єпархіальному, та к і у постійному телефонному режимі, він вже влився в програми «Дзвони Волині», «Благодатна купель», радіопрограму «Православне слово», сьогодні він вже готовий відповідати на запитання. Але всі повинні зрозуміти, що ще є багато юридичних питань єпархіального життя. На все треба час і терпіння.

– Але все ж йому закидають проросійську орієнтацію…

– І на основі чого закидають? Він жодного стосунку до так званого «русского міра», як і вся УПЦ, не має. Так склалося, що в нього рідні брати служать у Москві, вони священики. Звичайно, зв’язок він з ними підтримує, це ж родина. Але про якісь політичні питання в родинному колі не говорять.

У мене теж є багато друзів, які належать до Руської православної церкви, є багато єпископів, моїх друзів. Про політику, про Схід ми не говоримо. Як священик я молюся за мир в Україні. Як громадянин я щасливий, що їздив і визволяв наших полонених. У нас є україномовні парафії, в яких владика Нафанаїл спокійно служить, звершує Богослужіння.

Він спілкується українською мовою. Це теж був один із закидів. Але я спілкуюся з ним щоденно. І вдома, і в єпархіальному управлінні, і на телебаченні він спілкується українською мовою. Але зрештою дехто закидає, що говорив російською. Був період, коли він навчався в Загорську – це була єдина семінарія, викладав в Одесі теж російською мовою, бо в регіоні своя специфіка. Але в нас на Волині він повністю спілкується українською, зі своїми батьками теж, як і належить кожному українцеві. А те, що закидають… Розумієте, комусь важливо, так як і з захопленням храмів, дестабілізувати спокійну, мирну атмосферу, яка завдяки митрополиту Ніфонту, завдяки голові ОДА і попередникам, Борису Петровичу (Клімчуку, – ВІП) була збережена.

Релігійна війна – найстрашніша. Навіть страшніша від того, що відбувається сьогодні на Сході. І комусь хочеться все похитнути, є сили, які прагнуть, щоб не було сьогодні цього миру. Звичайно, владика Нафанаїл не був публічною людиною, був ректором закритого навчального закладу. Сьогодні він як новий керівник єпархії, новий духовний лідер Волині стає публічною людиною. Ви можете побачити всі його заяви, всі його вислови, всі його служби на сайті Волинської єпархії. Наприклад, за півроку служіння тут про нього з’явилося більше інформації, ніж за все його служіння в Почаєві чи Одесі. Він сьогодні став єпископом однієї з прогресивних єпархій: в соціальному служінні, в різних напрямках це одна з показових єпархій.

А владика Нафанаїл – це людина монашеського духу, людина церкви, вихованець церкви, віруюча людина.. І він продовжуватиме ідеї митрополита Ніфонта. Він волинянин, розуміє менталітет волинських людей. Вони відрізняються від киян і жителів Сходу. Це особливий менталітет віруючих українців.

Звичайно, буде нова специфіка, бо людина має свої погляди. Але це лише внутрішнє єпархіальне життя. Щодо мене особисто, багатьох голів відділів, секретаря єпархії – всі виконують ті самі обов’язки. Тільки, звичайно, як і в кожного керівника, є нові вказівки, нові побажання. Але це стимулює до нових проектів, до креативу для того, щоб доносити слово Боже не лише в церкві на амвоні, але й в різних напрямках нашого життя.

– Ви згадали про спілкування зі священиками зі Сходу. На Вашу думку, наскільки вони вплинули на те, що там зараз відбувається?

– Я знаю чимало хороших українців звідти, які вболівають за долю України, але багато чого вони не можуть сказати вголос. Вони там звершують пастирське служіння, стараються бути поза політичними діями. Але коли звертаються з приводу похорону чи ще щось треба, вони це звершують обов’язково. Тобто це продовження священицького служіння, де б вони не були.

У мене там кум служив прес-секретарем Донецької єпархії, сьогодні він пішов у Херсонську єпархію. Він любить Батьківщину і вболіває за неї, але зрештою про політику на Сході намагалися не говорити.

– І насамкінець. Про це давно йдеться, та все ж чи вірите Ви у можливість створення в Україні єдиної помісної церкви?

– Я скажу просто як священик і громадянин України. Це не голос церкви, це мій особистий погляд. Має бути Українська православна церква, визнана всім світом. Ми розуміємо, що на сьогодні тільки одна гілка, яку очолює Блаженніший митрополит Онуфрій, – Українська православна церква – визнана. Ми можемо служити в Єрусалимі, в Константинополі, з представниками усі Помісних автокефальних Церков.

На жаль, Київський патріархат – це питання розколу, він невизнаний. Говорять і Філарет, і Михаїл у нас на Волині, що буде визнано. А коли воно буде визнано, невідомо. І чи буде визнано взагалі.

Звичайно, ми повинні об’єднатися, повинне бути приєднання до тієї гілки, яка визнана всім світом. І треба врахувати, що ми маємо сьогодні 12 тисяч парафій, а Київський патріархат – до 5 тисяч. Тому треба приєднуватися до тієї церкви, яка визнана у світі. Це наша позиція. Є переговори, які сьогодні зупинилися. Я запитував особисто в Предстоятеля УПЦ, чому переговори зупинилися. Він каже: «А як ми можемо вести переговори, коли в нас забирають храми?». Іде прозелітизм – забирають храми і називають це добровільним переходом.

Я був в Угринові, коли це все відбувалося. Є пан, який сказав так зробити. Вони так і зробили. Вільного волевиявлення не було, був тиск. Якби не Андрій Турак, Богослужіння спокійно проводилися б далі. І так у багатьох храмах: за посередництва політичних лідерів чи меценатів (а церква, на жаль, часто буває залежною) відбуваються ці переходи. Це не сприяє об’єднанню. Тому комісія, яка працювала до 2013 року, робила хорошу справу, а зупинилася, коли розпочалися оці речі, нікому не потрібні. Здавалося, що вони наберуть масштабів, але це все сьогодні зупинилося і деякі парафії навіть повертаються в лоно Української православної церкви.
Але ще раз кажу: як громадянин і як священик я вболіваю, щоб дожити до того часу, коли буде одна церква, канонічна і об’єднана правильним шляхом, а не лише політичними гаслами.

– На Вашу думку, наскільки це реально?

– Я думаю, це займе ще довгий час. Чому? Тому що рана кровоточить на сьогодні. Як на мене, повинні відійти ті, хто створив цей розкол, певні лідери (не називатиму прізвищ), котрі створили розкол і впливають на розхитування міжконфесійної ситуації. Можливо, пізніше цей процес спокійно обговорять, яким чином він відбуватиметься. Звичайно, для мене найголовніше – щоб це було без Президента, без Верховної Ради, без впливу політиків. Бо, як тільки буде політика, буде насаджування і люди цього не сприймуть.

Ми бачимо, що політики самі не можуть розібратися. Кажуть: «Зробіть одну церкву», але священнослужителі самі швидше розберуться. Бо коли буде вплив, хтось ним заручиться. Свого часу це була одна церква, зараз – інша. Під впливом політиків ніякого об’єднання не буде. Церква повинна бути поза політикою. Тоді буде успіх. Тоді один предстоятель зможе сказати до Президента (наприклад, колишнього): «Друже, ти щось не так робиш. Чому люди повстали?».

Але на сьогодні маємо те, що маємо, як казав один із Президентів, і, на жаль, воно не те, що хотілося б. Але Українська православна церква на сьогодні найбільш масштабна, найбільш дієва. І, що б не говорили, що б не закидали щодо владики, щодо Предстоятеля нашого, це українці, які вболівають за долю Батьківщини. Тому не забуваймо про молитву і Господь допоможе: «Боже, Великий Єдиний, нам Україну храни».

Спілкувалася Владислава Жорняк