Синодальный отдел по делам молодежи УПЦ

Під такою назвою нещодавно нами була проведена акція в ході якої ми роздавали у центрі міста перехожим буклети, в яких мова велась про те , що собою дійсно являє аборт, і які методи переривання вагітності взагалі пропонують жінці

Аборт - це не просто видалення згустку слизу – це вбивство людини, після якого на все життя залишається рубець на серці, біль у душі.

Акція розпочалась з молебну, після якого батюшка нас рясно окропив святою водичкою. Чисельність бажаючих прийняти участь у акції була досить немаленькою і сягала близько 30-ти чоловік. Приймали участь усі - і маленькі і дорослі. 2000 листівок розійшлись досить швидко.

Жінки знають, що дитина в утробі грає і реагує на дотик матері до живота. На певній стадії розвитку він вже засинає і прокидається разом з мамою. Ця маленька людина здатна страждати і радіти. І при аборті, дитина відчуває, дикий біль. Адже його розчленовують (або розчиняють) живцем. Документальні кадри, зроблені під час аборту, показують, що дитина відчуває небезпеку від інструменту, рухається швидко і тривожно, удари його серця сильно частішають, і він вмирає, широко розкриваючи рот в безмовному крику, який ніхто не чує, навіть мама.

***

«Мені часто сняться мої діти, ті самі, ненароджені. Сняться дві світлі голівки, я не бачу їхніх облич, я не знаю, хлопчики це чи дівчатка, але їх завжди двоє. Вони тягнуть до мене свої ручки і шепочуть: "Мамо, за що? За що ти нас убила?" Потім їх тільця повільно зникають, залишається лише шепіт, тихий тихий: "За що?" . Я тягнусь, мені хочеться доторкнутися до них, сказати щось. Цей шепіт такий живий, такий пронизливий ... Кожний раз він переносить мене в медичну палату, де на гінекологічному кріслі я бачу себе. Я лежу, зціпивши зуби і схопившись намертво за ручки крісла. Мені дуже боляче, болить низ живота, болить все всередині, але ще більше болить серце. Хочеться закричати, але щось змушує мовчати, закусивши губи до крові. Чути звуки інструментів, до мене доноситься питання лікаря:

- Що ж ти чекала стільки? Термін-то немаленький.
Думала, виношу.- прошепотіла я.

-З твоїми-то венами, - усміхнулася вона.

-Ну, що ж почнемо, доведеться потерпіти, - попередила вона.
Я відчуваю, як в моє тіло входить щось холодне, залізне. Воно починає грубо дряпати, скребти, шматувати, різати.

Крик німіє на губах ... Боляче, дуже боляче, але більше болю мучить сором. Кожен раз, коли вниз падає ще один шматочок того, що ще недавно було моєю дитиною, мені хочеться завити і померти від безсилля і почуття сорому.

-Розслабилися м'язи, – доноситься голос лікаря, - не так боляче буде. Перший раз, відразу видно. Діти є?

-Двоє: син і дочка. Хотіли третього – прошепотіла я.

-Здоров'я підправиш і народжуй. Скоро закінчимо.- ймовірно, хотіла підбадьорити вона мене.

-Дивно ....

-Що?

-Ти на УЗД була?

-Так.

Нічого не сказали?

-Ні, а що?

-А в роду у вас близнюки є?

-Так, а що? – запитала я, внутрішньо холодіючи від можливої відповіді.

-Подвійний у тебе плід був.

Сльози самі собою полилися з очей. Я завжди мріяла про близнюків. І ось... хвилин через 15 закінчили. Медсестра допомогла спуститися .... Так я не кричала ніколи: вона забула прибрати таз. У ньому було криваве місиво .... Криваве місиво з того, що ще півгодини тому жило в мені, було моєю плоттю, частиною мене. Тепер це було згустками крові, шматочками м'яса. Я повільно сповзла на холодний кахель.

Прокинулась я в палаті. Поруч стояла лікар з грудочкою смердючої вати.

-Ну і злякала ти нас. Люди в рік по десять разів бігають і нічого. А ти непритомнієш і падаєш.

-Простіть – тихо сказала я.

-Та нічого, я за ці роки всякого надивилася. Народиш ще.

- Цих вже немає.

- Даремно я тобі сказала про двійню. Ти постарайся простіше дивитися на це. Всі роблять аборти, повір. Гаразд, полежи трохи, відпочинь. Потім додому, твої в приймальні чекають.

- Чоловікові не кажіть про двійню.

- Добре.

Минуло вісім років. Не було більше абортів, не було більше і дітей. Було і є вторинне безпліддя. Був і повторюється сон і шепіт: "Мама, за що? За що ти нас убила?" Було і є питання, на яке я не можу знайти відповіді: "А може, все обійшлося би? Не треба було слухати лікарів? " Відповіді немає. І не буде.»

• 
• 
• 
• 
• 

Ксенія Марценюк,
секретар відділу у справах молоді
Хмельницької єпархії УПЦ